Когурьо
Родоплемінні спілки, що заснували Когурьо та Пекче, пишалися своїм статусом спадкоємців Пуйо. Самгук саги (Історичні Записи Трьох Держав) оповідає, що Кочумон, який заснував Когурьо в 37 р. до н. е., був вихідцем з Пуйо, за іншими джерелами Тонменсон заснував Когурё, що впродовж 7 сторіч було центром північно-східної Азії.
Розповіді про стародавніх лучників завжди викликали інтерес, і герої-лучники є історія багатьох народів. У грецькій міфології – це Ахіллес, а в англійців – уславлений Робін Гуд. Не виняток і Корея. У багатьох історичних хроніках згадується ім’я засновника Когурьо, який був одночасно відомим стрільцем із лука.
Епітафія на надгробку короля Квангетхо Великого починається з історії народження короля Тонменсона: «Я – син Небес, а моя мати – дочка Бога рік». Це є доказом того, що жителі Когурьо пишалися своїм божественним походженням. Саме про це докладно йдеться у «Самгук саги» – «Історичних записах Трьох держав», складених у XII столітті.
У дитинстві Тонменсон був сильніший за своїх однолітків. У семирічному віці він сам виготовив лук та стріли, дивуючи всіх своєю влучною стріляниною, за що отримав прізвисько Чумон, що означає «влучний лучник». Але в інших членів королівської родини таланти Тонменсона викликали заздрість і його задумали вбити. Тоді Чумон послухався поради своєї матері і залишив рідне місто Пуйо, що допомогло йому врятуватися. У 37 році до н. Тонменсон заснував державу Когурьо,
яка протягом семи століть була центром Північно-Східної Азії. Держава Когурьо, розташована по обидва береги річки Амноккан, яка в наш час розділяє Китай та КНДР, здобула незалежність від Китаю в 37 році до н. е.
Незабаром після вступу на престол король Тонменсон очолив похід проти сусіднього народу мальгаль, а в 36 до н.е. розбив війська короля Сон’яна, правителя держави Пірю.
У наступні роки він підкорив ще дві держави – Хенін та Окчо. Але військові перемоги – не єдине, що приписують королю Тонменсону. Історики відгукуються про нього як про талановитого і шляхетного правителя. Після вимушеної втечі з Пуйо Чумону довелося блукати країною і жити як простому громадянину, носити грубий одяг та взуття з соломи. Це загартувало і зробило його популярним серед простого народу, що й дозволило йому завойовувати нові землі, не вдаючись до насильства. Його авторитету сприяв і шлюб із дочкою одного з місцевих правителів.
Чумон керував державою протягом 18 років. Нащадки вшановують його як мудрого монарха та національного героя, який на шляху до успіху зміг подолати багато труднощів. Нову епоху в історії Кореї він відкрив завдяки своїй мужності та таланту керівника. Можливо, його героїчні вчинки, описані в історичних документах, дещо перебільшені, проте дають добре уявлення про джерела корейської нації.
Когурьо, що спочатку виникло на кордоні з Китаєм, поступово розширило свої володіння за рахунок Маньчжурії. До кінця періоду Кочосон ранні племінні держави виникли одна за одною на території Маньчжурії та на Корейському півострові. Держава Пуйо була заснована на рівнинах вздовж річки Сунгарі на території сучасної Маньчжурії та китайської провінції Гірін. Народ Пуйо вирощував зернові культури, розводив худобу, у тому числі коней, обробляв шкури тварин. На початку 1-го століття мешканці Пуйо почали називати свого вождя королем.
Пуйо активно розвивало зв’язки з іншими країнами і навіть встановило дипломатичні відносини з Китаєм. До кінця 3-го століття Пуйо увійшло до складу держави Когурьо, що посилилася на той час. Щороку в грудні в Пуйо відзначали свято Йонго – приносили жертви Небесному Божеству, співали, танцювали та звільняли в’язнів після оголошення амністії.
Когурьо процвітало в районах поблизу гори Пектусан і на берегах річки Амноккан. Незабаром після свого заснування Когурьо завоювало кілька малих сусідніх держав у цьому районі та перенесло столицю до Куннесона (Тхонгу) на березі Амноккана. Внаслідок багатьох воєн Когурьо вигнало клани, вірні імперії Хань, та розширило свою територію до півострова Ляодун на заході та на північ від Корейського півострова на сході. Когурьо стало могутньою державою та поширило своє панування на Маньчжурію та північну частину Корейського півострова.
Існувала також кілька невеликих держав, таких як Окчо та Тон’є на території сучасних провінцій Хамгендо та північної частини Канвондо вздовж східного узбережжя Корейського півострова. Перебуваючи у віддалених районах, вони не могли швидко розвиватися. Окчо платило Когурьо данину рибою та сіллю. У жовтні жителі Тон’є здійснювали мучхон – обряд жертвопринесення Небесному Божеству.
супроводжуючи його піснями та танцями. Тон’є було відомо виробництвом луків, відомих як тангун, та розведенням низькорослих коней місцевої породи квахама. Пізніше держави Окчо та Тон’є також увійшли до складу Когурьо.
Когурьо було першим із трьох королівств, яке оформилося як суверенна держава. Наприкінці 1-го століття воно почало розширювати свою територію і до кінця 2-го століття ухвалило систему влади, яку очолював король. На початку 4 століття король Когурьо Мічхон вигнав з Корейського півострова угруповання, вірні китайській імперії Хань.
У 372 р. Когурьо прийняло буддизм і видало зведення законів з метою встановити належну систему державного управління. Було створено конфуціанське навчальний заклад Тхехак. Король Квангетхо Великий, син короля Сосуріма, вигнав племена киданів, сушеней, Тонпуйо і розширив свою територію до Маньчжурії.
Він також захопив багато фортець Пекче на півдні і допоміг Силла вигнати японських загарбників та піратів Вако.
Пекче
У 18 року до зв. е. два сини правителя Когурьо, не бажаючи боротися за спадок, бігли з країни і заснували державу Пекче на південно-заході півострова. Столицею Пекче був Хансон, а згодом – Унчхон (сучасний Конджу), і нарешті – Собурі.
Пекче було засновано 18 р. до н.е. народом, що жив уздовж річки Ханган, вихідцями з Пуйо і Когурьо та переселенцями з інших місць. До середини 3-го століття під час правління короля Коі держава Пекче повністю контролювала райони вздовж річки Ханган і створила політичну систему управління, використавши більш передову культуру Китаю. До середини 4 століття король Кинчхого захопив Махан і розширив територію королівства до південного узбережжя сучасної провінції Чолладо.
На північному кордоні Пекче воювало з Когурьо, щоб взяти контроль за територією нинішньої провінції Хванхедо, а на півдні воно також контролювало територію Кая. На той час територія Пекче включала сучасні провінції Кенгідо, Чхунчхондо, Чолладо, Канвондо і Хванхедо, а також райони середньої течії річки Нактонган.
Квангетхо Великий, 19-й король Когурьое, розширив своє королівство, приєднавши значну частину маньжурських земель до сучасного російського Примор’я. В ознаменування великих здобутків батька його син король Чансу в 414 р. встановив стелу заввишки 6,39 метрів та вагою 37 тонн на території сучасного повіту Цзіань провінції Ляонін у Китаї. Напис на стелі, що складається з 1775 ієрогліфів, докладно розповідає про історію заснування Когурьо, про походи та подвиги короля Квангетхо.
Падіння Ханьської династії на початку ІІІ століття н.е. позбавило три корейські держави від необхідності протистояти зовнішній загрозі.
Починаючи з I століття зв. е. серед вищих кіл корейського суспільства почало поширюватися конфуціанство, яке, з годом було повністю витіснено буддизмом.
Культурний вплив Китаю зберігався до кінця IV століття, коли в 372 році в якості офіційної релігії було прийнято буддизм. Приблизно водночас це сталося й у Пекчі. Панування Пекче поширилося майже половину південної частини півострова.
Силла
Королівство Силла виникло в Сарогук – одній з малих держав Чинхана і було засноване як королівство в 57 р. до н. корінними жителями районів сьогоднішнього Кенчжу та людьми з інших регіонів. Королівством правили по черзі представники аристократичних пологів Пак, Сік та Кім. Приблизно до 4 століття Силла займало більшу частину територій на схід від річки Нактонган.
За правління короля Немуля Силла дозволило військам Когурьо залишитися на території королівства, щоб допомогти вигнати японських загарбників вако. Силла також прийняло китайську культуру та цивілізацію через Когурьо.
Тим часом у Пенхані, розташованому в пониззі річки Нактонган, виникла конфедерація Кая, де провідну роль грала держава Кимгван Кая. Конфедерація розвивала культуру заліза і дуже вплинула на райони вздовж річки Нактонган. Невеликі держави Кая досить рано почали вирощувати рис та активно торгували з Японією та ханьським округом Лолан (кор. Наннан), використовуючи переваги місцевого виробництва заліза та зручні морські шляхи.
Об’єднання трьох держав під владою Сила
До 5-го століття кожне з трьох королівств (Когурьо, Пекче і Силла) на Корейському півострові проводило експансіоністську політику під керівництвом апарату управління, що міцно утвердився, на чолі з королем. У Когурьо син короля Квангетхо король Чансу в 427 р. переніс столицю до Пхеньяну. Він захопив Хансон (сучасний Сеул), який був столицею Пекче, і райони вздовж річки Ханган, розширивши територію свого королівства до сучасних перевалів Чуннен (сучасних Танян і Йончжу) і повіту Наменмен в провінції Кенгідо.
Пекче після поразки, понесеної від Когурьо, і втрати земель уздовж річки Ханган в 475 р. перенесло свою столицю до Унчжина (суч. Кончжу). Пекче прагнуло відновити свою міць, щоби повернути втрачені території. Король Тонсон протистояв Когурьо, зміцнюючи союз із Силла. Король Мурен зміцнив систему управління на місцях, аби закласти основу процвітання країни. Король Сон, син короля Мурена, переніс столицю Пекче в Сабі (сучасні Пуйо), реформував систему державного управління та в союзі з Силла відновив контроль над районами вздовж річки Ханган.
На початку 6-го століття король Чичжин змінив назву держави Сарогук на Силла, реформував політичну систему та реорганізував адміністративні райони, включаючи столицю. У 512 р. король Чичжин приєднав Усангук (суч. Улліндо і Токто) до території Силла. Король Попхин реформував систему управління державою, оприлюднив закони, ввів правила щодо службового одягу чиновників різних рангів і прийняв буддизм як державну релігію. Він також приєднав Кимгван Кая, прагнучі розширити територію. Король Силли Чинхин перетворив організацію молоді Хварандо на державний інститут і значно розширив територію країни. Він відвоював у Пекчі землі вздовж річки Ханган, завоював Текая, захопив райони вздовж річки Нактонган і розширив територію Силла до Хамхинської рівнини вздовж східного узбережжя.
У 612 р. імперія Суй, що об’єднала всю материкову частину Китаю в одну державу, напала на Когурьо з армією чисельністю понад мільйон осіб. Воєначальник Когурьо Ільчі Мундок (Мундок є синонімом ворота, стоп, міць, сила, перепона) розгромив ударні частини суйської армії в битві на річці Сальсу (суч. Чхончхонган). Суйська династія зазнала величезних збитків через провал військової кампанії, що призвело до падіння династії в 618 р. Танський Китай також кілька разів нападав на Когурьо, але кожна спроба закінчувалася невдачею.
Тим часом Пекче часто чинило напади на Силла. Силла безуспішно шукало допомоги у Когурьо, а потім уклало союз із імперією Тан.
Війська Силла на чолі з талановитим полководцем Кім Юсіном розгромили найкращі сили Пекче під командуванням воєначальника Кебека в битві на рівнині Хвансанболь і захопили столицю Пекче Сабі. Війська імперії Тан також вторглися в Пекче через гирло річки Кимган. Зрештою 660 р. Пекче здалося силласко-танським силам.
Війська Силла і Тан напали на Когурьо, колись найсильніше королівство у Північно-Східній Азії. Однак Когурьо виснажило свої ресурси у двох великих війнах проти двох китайських династій, і в 668 р. було зруйновано.
Після завоювання Пекче та Когурьо в союзі з Силла танський Китай спробував встановити контроль над усім Корейським півостровом, включаючи Силла. Від тоді Силла вело війну проти імперії Тан, розгромило її флот у Кібольпхо поблизу гирла річки Кимган і вигнало всі танські сили з території півострова. Таким чином, у 676 р. Силла домоглося об’єднання Корейського півострова.